Літературний форум

Дев’яте травня. День перемоги, чи радше, побєди.Так від самого дитинства нас навчали. А що ж насправді? Чи був отой день дев’ятого травня дійсно днем перемоги для України і що він значить для неї. Так, звичайно, для Москви, Європи він таки й справді був переможним, але не для України, її зболеного народу. Моя країна, мій народ ще більше десятка років після того т.зв. дня побєди “вєлікаго рускаго народа” продовжував кровавитись у бою за таки свою, справді нашу, українську, перемогу, українську правду зі зброєю у руках.
А що ж маємо нині. Чому вже у незалежній Україні й далі відбуваєтся гучне святкування чужої для нас побєди. На дане питання можна б відповісти коротко і влучно, скажімо, та подивіться, влада у нас яка – щонайменше, напівукраїнська. І за великим рахунком це справді так. Проте, дане питання складне і потребує більш конкретного підходу. Бо відповідно до наведеного вище можна парирувати, наприклад, таким чином: а хто ж, мовляв, обирає владу, хіба не ми самі. Тому слід детальніше розглянути цю проблему.
А треба починати від самих початків. Отож, Російська імперія методично нищила і принижувала наші національні святині, згодом усеціло поглинула Козацьку республіку, але зрештою, розвалилася і на її руїнах знов постала незалежна держава –Україна. Визнана світом, у тому числі і більшовицькою Росією. Укріпившись у своїй силі, остання – зрештою, історія повернулася на круги свої, тільки змінилася вивіска – посунула збройно на молоду незалежну державу. Причому Директорія, котра на той час була при владі в УНР, офіційно виголосила після неодноразових протестів війну Російській радянській республіці. Тому сьогоденне уживання щодо того періоду терміну «громадянська війна» є недоречним і неправдивим. Війну було програно. Держава, котра тільки-но постала з вікової руїни, знов опинилась, хоч і в дещо специфічному, але не менш ганебному рабстві. Звісно, хитромудрими політичними ходами і завдяки національному відродженню, яке продовжувалося за інерцією, деякий час націонал-комуністам все ж удавалося втримати здобутки української революції. Але знову, укріпившись, радянська імперія повела новий, уже не збройний, наступ на все українське і, як наслідок, стало так, як було, а то й гірше як перед тим. Тотальний терор, примусова колективізація, голодомори, придушення залишків національного життя – усе це обернулось для України новою пусткою і новою руїною.
Готуючись до війни із тимчасовим своїм союзником, нацистською Німеччиною, Сталін перевів країну на повністю воєнний стан. Усе працювало на воєнну промисловість. Усяк готувавсь до війни. Та сталось так, що великий син німецького народу, за словами самого ж Сталіна, Гітлер, виявився хитрішим і перший напав на свого конкурента у пануванні над світом. Не диво, що українське життя, котре продовжувало вирувати поза межами загарбаної ворогом Великої України і очолюване передусім політиками-революціонерами, які, зорієнтувавшись у ситуації, що складалася, ввійшли у спілку із найбільшим неприятелем найбільшого ворога України. Точно так, як перед цим Москва, ОУН склала потаємні домовленості, але, на відміну од першої, не з Гітлером, а з певними політичними чинниками у самій Німеччині. Хто може звинуватити пригноблену націю у тім, що вона прагне визволитись з-під віковічного ярма, недобираючи при цім методів і союзників. Коли ж безкомпромісна лінія українських революціонерів щодо побудови самостійної держави на уламках радянської тюрми народів зустрілась із одвертим несприйняттям і ворожістю нацистської Німеччини, тій, як і до цього Росії, було виповіджено нещадну війну. Витворивши у надвичайно складних умовах небачену в історії людства легендарну УПА, український народ повів уже збройним чином боротьбу проти двох наддержав, двох тоталітарних і найстрашніших у світі систем.
Отож, ми поступово наближаємось до теми, визначеної як предмет статті. Москва перемогла, як перемогли і всі інші поневолені Гітлером європейські і не лише народи. А що ж Україна. Де наші пріоритети та перспективи у цій війні і її наслідках. Мені дуже подобається вислів історика Валентина Мороза про те, що пора перестати дивитись на історію з чужої вежі або ж чужими очима. Це направду так. Якщо ми визнаєм, що СССР – це загарбник, якщо відзначаємо сумну і водночас героїчну річницю бою під Крутами, шануємо і віддаємо належне добі УНР, то у мене виникає дивне, на перший погляд, питання. А чому ж тоді ми й досі святкуємо дев’яте травня як день ніби-то нашої перемоги. А що було дев’ятого травня. Хоча, якщо вже й на це пішло, то не дев’ятого, а таки восьмого, як відзначає вся Європа. Упала нацистська Німеччина. Добре. Але якщо я українець і у мене в серці живе Україна, то я повинен визнати, що цей упавший – то лише один із монстрів, що пожирав святе тіло моєї Вітчизни. Достоту, ми святкуємо перемогу одного тирана над іншим.
Коли б мова ішла про самих ветеранів. Згноблених і струджених робітників війни. Для мене немає особливої різниці між, скажімо, українцем-ветераном Першої чи Другої світової війни. Земля наша, перебуваючи під гнітом чужих інтересів, змушена була віддавати найкраще – своїх синів – нестримному молохові війни. Я з належною повагою щиро готовий потиснути руку рідному мені по крові мешканцю, скажімо, Полтавщини, котрий, пройшовши усі кола воєнного лихоліття, причому незалежно, у якім мундирі і чиїм комісаром був завербований, не втратив національного обличчя і самоповаги. Але ніколи я навіть з усмішкою не гляну в обличчя заскорузлому у своїй ненависті до всього українського чужоземному або ж своєму ренегату-ветерану.
Ми не вийдем з того бою, ми не станем на коліна… Так, вони не стали на коліна. Не схилили свої мужні голови до ніг ворога. Гідно пройшовши свій шлях, більшість із них чесно полягли за волю своєї Вітчизни. А ті, котрим пощастило вижити, пройшовши усі кола сталінського пекла, передали стяг своєї боротьби молодшому поколінню нації.
І зараз, коли знову, укотре за часи незалежності, ми підходимо до цієї неоднозначної дати у нашій історії, пропоную дещо задуматись. Особливо ж мешканцям східних теренів нашої держави. Задатися простим питанням: якщо я українець, то що для мене і для моєї родини є цей день. Що він мені як українцеві приніс і чим змінив моє життя чи життя моїх предків. Просто бодай на якийсь час побути відвертим і чесним наодинці із самим собою. На якийсь час відчутися направду вільним від усіляких нав’язаних нам не в одному поколінні нашарувань і неправд. Стати справді Українцем із великої літери.

Петро Гнида

догори

«Літературний форум» --

Документація "Літфоруму"

Документи