Tадей Карабович: «Не чуюся усамітненим в літературі...»

Tадей Карабович – поет, перекладач, голова ре­дак­ційної ради “Українського лі­тературного провулку” – доб­ре відомий не лише у Поль­щі, а й далеко за її межа­ми. Його твори друкувалися у багатьох країнах світу, а сам він працює викладачем у Люб­лині та живе у мальов­ничому селі Голя поблизу Володави. Не­щодавно поет відсвяткував 25-річчя своєї літературної ді­яльності. Продовжує писати і ви­давати не лише свої твори, але й інших українських пись­мен­ників у Польщі. Сьогодні Та­дей Карабович – гість “Над Бугом і Нарвою”.

– Пане Тадею, чи пам’ятаєте свій пер­ший літературний твір?
Мій перший літературний твір – це був вірш, але він десь пропав у зневі­рі, що був погано написаний, ще далеко до дебюту, тобто у 70-х роках, коли нав­чав­­ся у школі. Я писав тоді довгі вірші, які нагадували поеми. Коли думаю про той період, жалію, що не можу отриму­ва­ти ласку писати такі довгі змістовні ре­чі. Натомість дебютував у “Кamenie” в Люблині у 1980 році кількома польсь­ко­мовними творами, у 1982 році від­був­­ся мій дебют українською у “Нашо­му слові”.
– Ви  пишете неримовану поезію. З чим це пов’язано? Можливо, хоче­те звільнити її від будь-яких канонів? Невже ніколи не пробували написа­ти щось римоване?
Писати римовану поезію було моєю най­більшою мрією. Завжди хотілося тво­рити римовані довгі поеми сповнені дра­матичної насиченості. Коли читав пое­ми відомих письменників, відчував прой­маючий дрож на тілі, бо це було для мене справжньою вершиною. Рус­ло моєї поезії вписане у час, і долаючи ка­нони, читаючи різних своїх попе­ред­ників, я в літературі чуюся, як у храмі. Мо­люся, але роблю це своїми словами, звід­си моя поезія почала заокруглю­ва­ти­ся тільки моїми символами: Холм­щи­на – як місце мого народження, Буб­нів – як урочище дитинства, хрести при­дорожні – як обереги моєї багатост­раж­дальної землі. Формою поетичного сло­ва став верлібр, гадаю, що майбут­ній читач, коли мене вже не буде, роз­піз­нає мене по ньому.
– Свого часу Вітольд Гомбрович пи­­сав: “Слизькі теми існують, аби їх уни­кали добре виховані тітки, але не література”. Чи погоджуєтеся з та­ким твердженням? І чи маєте те­ми неулюблені, або ж до котрих ні­коли не хочеться звертатися?
Власне кажучи, Вітольд Гомбрович най­менше на мене впливав. Я просто не люблю його читати. “Фердидурке”, яке читав, здалося коридором без вікон, я­ким я мчав, немов шалений, щоб швид­ше вийти з затухлого повітря на моє улюблене сонце. Література одначе не любить слизьких тем, хоча їх опи­сує. Рахуються шедеври, таланти, що жи­вуть натхненням. Все інше – пер­фор­менс у літературі.
Справді не хочеться читати речей, по­роджених психічними хворобами на­шої хворої цивілізації, але я в полоні, коли читаю твори, вільні від моди часу та тусовки.
Чи маю не улюблені теми? Мож­ли­во, – але якось не знаходжу зараз прик­ла­ду. Суспільства живуть у полоні уяв­но­го світу, де зникає різноманітна люд­сь­ка індивідуальність, де світ поділя­єть­ся на ворогів і друзів. Думаю, що твор­чість повинна бути якби осторонь дійсності, щоб майбутні покоління мог­ли читати з минулого як зі свого дже­рела, а не відтяті від пуповини зі зди­вуванням дивитися на піраміди у Єгипті, і думали як би то використати ті непотрібні кам’яні блоки на якусь прак­тичну ціль.
– Пане Тадею, Ви часто буваєте в Україні? Ці поїздки дають Вам щось но­ве у творчому плані?
В Україні буваю для підтвердження того, що написане мною хтось зуміє ще прочитати. Що це не є мертва мова для кількох сіл під Володавою, якою пишу всупереч проминанню. Ходячи по Киє­ву минулого року мені здалося, що я тут вже колись був і навіть кортіло за­пи­тати перехожих чи вони чули такого поета з Холмщини. Але ніхто його не знав і всі знизували плечима, прохо­дя­чи повз мене зі здивуванням.
– Помічаю, що драматургічний жанр для Вас стає усе привабли­ві­шим. З чим це пов’язано? Чи можна по­яснити це тим, що поезія стає для Вас менш за­хоплюючою для пра­ці і іде пошук са­мо­вираження у нових жан­рах? Мож­ли­во, з часом ми поба­чи­мо Вас у ролі прозаїка?
Мої драматичні твори написані не то­му, що я шукав нових літературних жан­рів, вони народилися з великого жит­тєвого переживання, яке було ви­ра­жене поетичним рядком. Останнім ча­сом вийшли мої драматичні поеми “Острів” і “Тайна вечеря”. Ще раніше я написав драматичні поеми “Атлан­ти­да” і “Кахля”.
– Ви добре відомі далеко за межа­ми Поль­щі не лише як поет, а і як пе­рекладач. Над перекладами кого ни­ні працюєте?
Перекладав з кількох мов. Най­біль­ше, звісно, з української на польську, де­коли навпаки. Дещо з білоруської на польську і українську, або з російської на українську. Багато моїх перекладів вий­шло у літературних журналах та ок­ре­мими книгами. У майбутньому треба бу­де якось це все оформити в бібліо­гра­фічний список. Зараз якось не дійш­ли до того руки. Може, тому, що мою транс­ляторську роботу вважаю незакін­че­ною. Після вагомого зусилля над пе­рек­ладом твору Богдана Бойчука “При­ре­чені любити” – яке, зрештою, не за­вер­шене – маю перерву в перекла­даць­кій роботі.
– Що важче: писати оригінальні свої твори чи перекладати чужі?
Обидва літературні жанри важкі. Ори­гінальний твір у перекладі стає влас­ністю мовного ареалу, на який був пе­рекладений. Для мене оригінали од­наче зовсім інші від перекладів. Твори, пе­рекладені чужими мовами, якими б до­вершеними вони не були, відда­ля­ються від оригіналів і мають цю прик­ме­ту, що кожен перекладач вносить свою візію. Переклад – це ступінь до піз­нання, і може виявитися, що інші пе­рекладуть цей твір новим ключем, таке ма­ючи право до того.
Польська трансляторика має давню традицію перекладу української літера­ту­ри, були створені сильні зруби для вив­чення творчості багатьох відомих на­ших словесників, хоча варто сказати, що через близькість мов, твори найчас­ті­ше читалися в оригіналі. “Кобзар” Та­ра­са Шевченка переклав Владислав Си­ро­комля у 1862 році і видав у Вільні ро­ком пізніше. Хочу відмітити, що пе­рек­лад цей чудовий. На мою думку, пе­реклади з “Кобзаря” у другій половині ХХ ст. є лише натяком на тамті мовні спро­можності. Особисто вважаю, що пе­реклади повинні з’являтися у тій епо­сі, в якій пишуться оригінальні твори.
– Як до одного із лідерів, та ор­га­ні­заторів літературного життя ук­ра­їнців у Польщі маю питання щодо перспектив існування української лі­те­ратури тут. Чи не зникне вона ра­зом із тими авторами, які нині є твор­цями літературної сторінки “На­шого слова” і видаваного Вами “Про­вулка”?
Думаю, що українська література у Поль­щі існуватиме стільки ж, скільки й українська мова, як засіб спілкування на­ціональної меншини. Потрібно ска­за­ти, що професійну літературу живить го­віркове заглиблення, а саме – народна поезія на Лемківщині та Підляшші. Мі­рою існування українського середови­ща є також спроба друку своїх творів у лі­тературних журналах, газетах, часо­пи­сах. Це і випуск власних книжок та пе­реклади на різні мови, в тому числі на польську. Наш річник “Український лі­тературний провулок” є увінченням іс­нування живого коду в нашій літера­турі, бо кожен надрукований твір – це крок у майбутнє і не лише літератури, а також мови, естетичних смаків, пог­ля­дів чи устремлінь. Українці у Польщі ма­ють майже всі структури, які фор­мують образ національної меншини: церковні, суспільно-культурні, шкільні, ви­давничі. В тих структурах наша лі­те­ратура, письменницьке середовище зай­має помітне і вагоме місце. Окре­мим явищем є те, чи творчість україн­сь­ких словесників достатньо відома і чи їхні твори друкуються в інших ви­дан­нях, скажімо “Нашому слові”, “Бла­го­вісті”, “Над Бугом і Нарвою” чи лише в “Українському літературному про­вул­ку”. Питання також слід поставити нас­кільки нашою творчістю зацікавлена Ук­раїна з перспективи Києва. Чи вза­галі Україна зацікавлена своїми закор­донними українцями, чи спроможна до­помагати літераторам у Польщі?
– Як і коли виникла сама ідея «Про­вулка»?
Ідея літературного видання виникла у 2000 році і сама дата видавалася для мене символічною, адже закінчувалося ХХ століття. В якомусь вимірі проб­ле­ми старого, бурхливого і трагічного для українців у Польщі століття відходили у архів. Мені здається, що літературне видання мало б привітати своєю появою ХХІ століття, зовсім нове і не­відоме. А з іншого боку я бачив як ми, ук­раїнські письменники у Польщі, за­лишаємося без можливості друку своїх творів, і це дало поштовх утворити лі­те­ратурне видання для презентації вір­шів, прози, критики, тобто суто літера­тур­ний альманах. Але назвати “альма­на­хом” не склалося, оскільки “Україн­сь­кий альманах” існував, як орган Об’­єд­нання українців у Польщі (ОУП), звід­си пошук заголовка зупинився на “Ук­раїнському літературному про­вул­ку” (“Ukrainski Zauіek Literacki”). Це ста­ло утвердженням того, що є видання ук­раїнського письменницького середо­ви­ща національної меншини у Польщі, але тої, яка має за плечима рідний прос­тір, тобто етнічні землі: Лемківщину, Бой­ківщину, Надсяння, Перемишль, Холм­щину і Підляшшя, на яких до пе­ре­селення у акції “Вісла” в 1947 р. жи­ли українці, і які тут живуть після від­ли­ги у Польщі 1956 р., бо намагалися по­вернутися у свої рідні сторони. В пе­ре­ліку етнічних малих Батьківщин на­зи­ваю Перемишль, бо він став такою не­формальною столицею українства у Поль­щі. Тут поселалися у 1980 р. пись­мен­ниця Ольга Петик (1922-2001) і у 1985 р. поетеса Міля Лучак, яка повер­ну­лася із переселення.
Сама назва річника має унаочню­ва­ти спробу зустрітися на автономній те­ри­торії, яка хоча і має вихід з тупика, бо є “Провулком”, але не є головною ву­ли­цею, скажімо загальноукраїнським Хре­щатиком чи київським “Узвозом”.
– Дякую за розмову. Бажаю “Про­вул­ку” довголіття, а Вам натхнення і нових творчих звершень.
Розмовляв Віктор ЯРУЧИК
Фото В. Яручика

догори