Віктор ВАСИЛЬЧУК: „ ПРАГНУ СВОБОДИ”
На запитання „Літфоруму” відповідає письменник, журналіст, головний редактор благодійної ґазети „Вечірній Коростень” Віктор Васильчук.
- Вікторе, розкажи трохи про себе: рід, батьків, дружину, дитину.
-- Народився 7-місячним, кіло двісті 29 лютого 1960 року в Коростені, що за 110 кілометрів від Чорнобиля. Люблю життя. Не люблю підлості, лицемірства й підлабузництва, а ще – як хтось зазирає через плече. Люблю їсти сало, скоринки хліба, пити молоко і горілку. Люблю свій давній український рід від батька й матері. Дід батькової гілки Іван – роботяга від коренів і духу – пропав у 1937 році, від материнської гілки Кайтан – до 90 років їздив на волах і коровах, селянин від Бога, помер у віці 96 років при пам`яті і здоровому шляхетному розумі, бо поляк за національністю. Батько Борис – залізничник, почесний, має якийсь радянський орден, але справа не в цьому, понад 40 років приварював люки до хоперів, інших вагонів у вагонному депі. Мама Розалія сім років трудилася формувальницею на революційному заводі „Жовтнева кузня”. Нині, слава Богові, живі ще.
Дружина Світлана, закінчила „кульок”, а потім інститут (нині імені Поплавського), працювала художнім керівником у міському храмі культури (20 років), а потім на моє прохання перейшла до ґазетної справи, тепер – відповідальний секретар вільної газети „Вечірній Коростень”, яка живе за свій кошт уже 15 років поспіль.
Донька Юлія теж газетяр. Після школи рік „гнула спину на татуся”, а потім вступила до Інституту журналістики Національного університету імені Тараса Шевченка, після закінчення здала „під ключ” приватну ґазету „Іскра”, нині піднімає ґазету райдержадміністрації „Нова доба”, в якості відповідального секретаря. Захистила дипломну роботу, „збиткуючись над „Вечіркою”. Один журналюга сказав про неї: „Треба ще й докторську захистити з коростенської „Вечірки”.
- Чому розриваєшся між літературою і журналістикою? Вони не заважають одна одній?
-- Це – дві жінки: журналістика і література. Але є ще одна – моя Світлана, мій найкращий читач, безапеляційний критик і просто найкраща в світі жінка. В усіх якостях...
- Що для тебе Україна?
-- Це – гвіздок у серці... Не хочу ні шароварщини, ні прапорів, хочу вільноти, козацтва... Україна, це – УКРАЇНА!!!
- А Франція?
--Франція – це свобода! Це мої гарні й добрі друзі Елен, Франсуа, їх родини, це – чудова гра буль, це – газета „Le pays”, і моя книга „Тільки один місяць” – результат відвідин Франції. А ще – Мопассан, Бальзак... Мій, до речі, земляк
- Трохи про фестиваль „Просто так”.
--”Просто так” – це зовсім не просто так... Спілкування, земляки, відомі й невідомі люди, це – келих горілки, шкварка сала... і до пізнього вечора вірші, проза, і просто патякання... Це, зрештою, Коростень, який народив Юхимовича, Сингаївського...
- Студія не обтяжує?
-- Обтяжує. Але що поробиш. Треба ж десь черпати наснагу...
- Що там за історія з книжкою Андрія Куліша?
-- Дуже проста. Куліш – дослідник голодомору. Про це треба знати всім. Це – історія України, наша минувшина, вона може вистрілити... якщо неповажно ставитися до неї
- Що на робочому столі?
-- Флешка, комп`ютер, газетна гранка, вірші друга Головецького „Найсолодша у світі”, самописка, телефон, мої наступні казки, і... стос чистого паперу.
- Чи не соромно тобі за НСПУ, що навіть не згадала про ювілей Миколи Сингаївського?
--... соромно і дуже. Хіба щось би обломилося у Яворівського? Чи ще в когось привітати автора народної пісні про чорнобривці, сонячні квіти, які сіяла ще „трипільська мама”... Ганьба. Думаю, якщо мені вдарить 70, то я буду вітати спілку...
- Як твоя колекція кактусів?
Розмовляв Василь Велимчий.
