Літературний форум
Павло Лазаренко:
" Я твердий в своїх намірах повернутися в Україну одразу ж після винесення американським судом остаточного вердикту"
Павло Іванович Лазаренко, як і раніше, перебуває у Сполучених Штатах Америки. Чекає на рішення американського суду з цілої низки проблемних питань. І сподівається при першій нагоді повернутися до України, щоби взяти участь у політичному процесі. Однак при цьому добре розуміє, що з числа нинішніх впливових політиків його тут практично ніхто не чекає, а старі/добрі опоненти (з табору Леоніда Даниловича Кучми), які певною мірою вже повернули собі вплив у кулуарах влади, зроблять усе можливе, аби Лазаренко постав перед місцевим судом. З будь-якого приводу. Навіть якщо приводи ці вигадані.
Адже для того, щоб екс-прем'єр з'явився перед українським судом, потрібні абсолютно нові звинувачення, висунуті в рамках проведення слідчих дій в Україні. Звинувачення ж, по яких уже ухвалив рішення американський суд, не мають враховуватися. Згідно із законом. Але хіба в таких (виняткових) випадках закон діє? Швидше за все, відносно Лазаренка якимись невстановленими особами, що мають нагоду як і раніше впливати на національні силові структури, буде застосована стандартна технологія - його просто і банально шантажуватимуть можливим арештом. А якщо і проводитимуться в подальшому судові розгляди з Лазаренко (формальність повинна бути дотримана), то винятково в закритому судовому режимі. Навіщо громадськості слухати спогади опального екс-урядовця? У своїй багатій політико-економічній біографії Лазаренко одного разу вже досягав серйозного і ледве не кульмінаційного піку власної політичної кар'єри. Цей пік припав на середину бурхливих 90-х років і дозволив Павлу Івановичу протягом короткого часу по-справжньому конкурувати з тодішнім президентом Кучмою. Лазаренко швидко і жорстко встановлював контроль над цілими галузями і вибудовував власну могутню політичну групу. Але програв. Сьогодні вплив Павла Івановича на українську політику невеликий. Що, загалом, цілком зрозуміло і очевидно. Політику (особливо велику) завжди роблять у тіні - зустрілися, поговорили про те/се, розподілили вплив. Людина, яка фізично перебуває занадто далеко від маленьких затишних ресторанчиків, де і проходять знамениті політичні "терки", аж ніяк не може впливати на ухвалення рішень. До того ж публічна складова вітчизняної політики (у Лазаренко в Україні дотепер є своя власна партія - "Громада") виконує поки допоміжну роль.
Проте Лазаренко не залишив надії підвищити свою політичну вагу вже найближчим часом. Однак, слід визнати, зробити це буде дуже нелегко. Перша перешкода, з якою вже неодноразово стикався Павло Іванович, - це вимушене дистанційне керування власною партією. А це не дозволяє швидко і адекватно реагувати на зміни політичної конфігурації і дещо розхолоджує партійну команду. Втім, "Громада" поки тримається. І тримається неначебто непогано. Друга насущна проблема: негативний імідж самого Лазаренка, створений ще в минулі роки його політичними опонентами і який дуже міцно, якщо так можна висловитися, вріс у громадську думку. Вчорашні стереотипи продовжують діяти і сьогодні - вже після кардинального оновлення влади восени/взимку 2004/2005 рр. Ламати ж стереотипи завжди надзвичайно складно. І справа навіть не в грошах. Швидше, питання в інерційності суспільного мислення і відсутності у Лазаренко справжніх симпатиків у тих мас-медіа, котрі реально впливають якраз на формування суспільних стереотипів. Третя проблема: не завуальована байдужість нинішнього українського політикуму до цілком зрілих і адекватних експертних думок Павла Івановича. Лазаренко прагне оперативно і серйозно відгукуватися на всі більш/менш значущі виклики. Але у відповідь надходить дуже млява реакція. Судячи з усього, дехто вже давно зрозумів, що найпримітивніше ігнорування - це дуже ефективна контрпропаганда, котра дозволяє швидко вивести людину з переліку політичних або економічних суб'єктів, що реально визначають нагальний порядок суспільних обговорень. Нинішні ж топ-політики і зовсім відмовляються розглядати П.І. в якості бодай потенційно рівного партнера. З чого б це? Недооцінка завжди призводить до гірких наслідків. А Лазаренко вже неодноразово доводив, що може перетягнути на себе нитки гри. Єдиний стримуючий чинник сьогодні - американська Феміда. А якщо завтра вона зніме свої претензії? Лазаренко явно сподівався на те, що після Помаранчевої революції йому вдасться підсилити позиції власної політичної партії. Одразу не вийшло. Стали чекати на парламентські вибори. Але окрім Дніпропетровської області - звідки Павло Іванович і починав свою стрімку кар'єру - решта України слабко (якщо не сказати більше) відгукнулася на ініціативи Лазаренка. Резонно поставити запитання: а навіщо взагалі "американському в'язню", котрий не має нагоди бути особисто присутнім в Україні (для політика - саме це і є основа з основ), займатися політичним процесом і партійним будівництвом? Адже, ще раз підкреслимо, майже вся українська політика будується на особистих зв'язках, кулуарних домовленостях, формуванні тимчасових "творчих союзів" (коли два політики тимчасово об'єднуються "задля дружби" проти третього) і на скуповуванні медійних ресурсів для розв'язування повномасштабних інформаційних воєн. А куди ж без воєн? Тобто, по суті, Павло Іванович фізично не може на рівних грати проти інших політичних персонажів. Можливо, Лазаренко просто "позначає" стовпами місце в надії через якийсь час повернутися і надолужити пропущене. Можливо, Павло Іванович занадто добре знає, наскільки ефективно в Україні можна особисту політичну вагу трансформувати в тіньовий економічний вплив, тому і не готовий розлучитися з такою приємною мрією. Можливо, він уже ніколи не може вийти з великої інтриги. Так чи інакше, Лазаренко в Україні присутній. Нехай поки віртуально. Але навряд чи слід геть відмахуватися від його можливої політичної реінкарнації і відновлення бодай частки минулого впливу. Йому (Лазаренко) потрібно лише повернутися. Принаймні, так він вважає. І про це говорить в своєму інтерв'ю. Між рядків. Йому потрібно бути обов'язково присутнім тут, аби активно впливати на процес. Чи вистачить у нього терпіння дочекатися повернення?
- Павло Івановичу, місце Блоку Лазаренка в другій десятці за результатами нинішніх парламентських виборів цілком можна вважати непоганим результатом. Якоюсь мірою цей результат достатній для того, аби нарощувати оберти. Тим більше, що блок практично не вів масштабної агітаційної роботи, а рекламу вашої політичної сили по ТБ можна було побачити лише на НТН і Першому Національному телеканалі. І все ж таки, як Ви самі розцінюєте результат, отриманий Блоком Лазаренко на виборах 2006-го?
- По-перше, я хотів би подякувати понад 80 тисяч українських виборців, які, незважаючи на негативний імідж Лазаренка, що протягом років створювався владою і нічого спільного не має із реальністю, віддали свої голоси за наш блок. Для подібного вибору недостатньо лише одного розуміння нашої політичної програми. Необхідні ще мужність, віра, щирість. Говорю про це не ради красивого слівця. Я добре пам'ятаю ту ситуацію, в якій нам доводилося починати виборчу кампанію, коли багато людей боялися відкрито зізнатися в своїх симпатіях до нашого блоку. У цьому контексті наше місце в першій двадцятці, з урахуванням того, що багато відданих за Блок Лазаренко голосів дільничними виборчими комісіями були записані в актив інших партій і блоків, а такі випадки далеко не поодинокі, можна вважати безумовним успіхом. По-друге, треба дивитися на речі реально. Минулі парламентські вибори були конкуренцією політичних лідерів, а не ідеологій, програм, технологій. Якого результату міг домогтися блок, лідеру якого Центральною виборчою комісією безпідставно було відмовлено в праві балотуватися у Верховну Раду України? Які у ЦВК були підстави для того, щоб позбавляти мене права бути обраним до парламенту? Свою відмову вони мотивували тим, що я останніми роками нібито без поважної причини перебував за межами України. Але я ніколи не покидав нашу країну з метою зміни постійного місця проживання. У мене в паспорті є відмітка із вказівкою чіткої адреси реєстрації місця проживання в Києві. Так, я вимушено, за всіх відомих причин, перебуваю в Сполучених Штатах Америки. Але чому у влади в 1998 році не виникало аналогічних питань до Олега Блохіна, в 2002-му - до Сергія Бубки, сьогодні - до Віталія Кличка, який офіційно проживав і тренувався в Гамбурзі? Чому ЦВК застосовує цей виборчий підхід лише до Лазаренка? У мене на це питання є чітка відповідь: Лазаренко не потрібен в Україні як серйозний конкурент тих політичних сил, які сьогодні прагнуть встановити свій контроль над парламентом і урядом! Тому я вважаю, що у нас немає причин посипати голову попелом і говорити про поразку. Більш того, я впевнений, що рівень довіри виборців до нашої політичної сили щонайменше на порядок вищий за той результат, який ми показали на парламентських виборах. Подивіться на підсумки виборів депутатів Дніпропетровської обласної Ради, де жодний політично заангажований ЦВК не зміг мені перешкодити очолити виборчий список Блоку Лазаренка. Порівняйте результати: за списком кандидатів в облраду наш блок отримує в Дніпропетровській області в 4 рази більше голосів, ніж за списком парламентським! Про що це говорить? Це, повторюю, реальний рівень довіри до блоку, який іде на вибори разом зі своїм лідером, а не обезголовлений. Ви можете сказати мені, скільки зміг би отримати БЮТ, якщо в списку не було б самої Юлії Володимирівни? Повірте, у них однозначно виникла б проблема з подоланням 3-відсоткового бар'єру. У нас же ця ситуація стала реальністю, як ще один доказ позиції "чого бажатимете" перестрахувальників із ЦВК. З другого боку, подивіться, як проголосувало Придніпров'я. На виборах в облраду ми перемогли в 12 з 22-х районів. У Юріївському районі, де багато людей пам'ятають про Лазаренка по його реальних справах, наш блок набрав 43% голосів. І це у важких умовах, коли мене в Україні не було впродовж семи років! Отже, не сумнівайтеся: існуй у мене можливість прямого спілкування з виборцями, безпосередньої участі в телепередачах і 5-відсотковий бар'єр не стояв би для нас на заваді!
- Але реальна політика не терпить умовного нахилу. Чи збирається ваш блок приєднатися до тих політичних сил, які вимагають перерахунку голосів, адже, судячи з Ваших слів, Блок Лазаренко теж є потерпілою стороною?
- Безумовно, ми підтримуємо ідею відновлення справедливості. Навіть якщо вона не принесе жодних політичних дивідендів. Але треба дивитися правді в очі. Жоден перерахунок голосів не зможе серйозно вплинути на розстановку політичних сил у парламенті, а тим більше, дива не відбудеться, і жодна з партій-невдах не пройде у Верховну Раду. Більш того, мені здається, що у такої політичної сили, як Блок Наталії Вітренко, після перерахунку бюлетенів виявиться значно менше голосів, ніж є сьогодні. Тоді виникає питання: що виграє українське суспільство від такої трудомісткої, фінансово обтяжливої і затяжної за часом процедури, як перерахунок голосів? У мене одна відповідь: країна на декілька тижнів, а то і місяців увергнеться в політичний хаос і безвладдя. Тому моя позиція в даному питанні така: результати виборів не повною мірою відображають настрої людей, але їх треба прийняти як даність і рухатися далі по шляху створення урядової коаліції і формування нової влади.
- Яким у такому разі Вам бачиться формат нової урядової коаліції?
- Особисті амбіції деяких партійних вождів, штучне розділення виборців різних регіонів України, не дають мені приводу говорити про коаліцію лідерів помаранчевого Майдану як про парламентську більшість довгострокову і стійку. Люди хочуть стабільності, вони втомилися від політичного протистояння в суспільстві. Я провів три сотні зустрічей з виборцями Дніпропетровської області та інших регіонів країни. Практично всюди ставилося одне і те ж питання: до яких пір політики розділятимуть країну на захід і схід, на "біло-блакитних" і "помаранчевих"?
У мене є одна відповідь на це питання: заради збереження єдності країни, заради підняття престижу найвищого законодавчого органу варто переступити через старі образи і піти на створення широкої коаліції на чолі з "Нашою Україною" і Партією регіонів. Остання сьогодні завоювала більшість в місцевих радах найбільш промислово розвинених областей України, де створюється 2/3 валового внутрішнього продукту країни. Отже, за особистою антипатією не помічати цей факт і вести країну до двовладдя - досить, ми все це вже пережили в своїй дуже недавній історії! Так, багато політиків скажуть, що така форма коаліції протиприродна і не відповідає інтересам кожної окремо взятої політичної сили. Але ж Німеччина пішла на створення парламентської мегакоаліції соціал-демократів і християнських демократів, незважаючи на те, що історія протистояння між цими політичними силами нараховує не один десяток років? Невже ми не здатні вчитися на досвіді передових країн Європи, що пізнали на собі гіркий досвід розділення нації? Що ми знову збираємося наступати на одні і ті ж граблі? Представникам політичних сил, обраним 26 березня до парламенту, необхідно, нарешті, задуматися про об'єднуючий початок, а не продовжувати спекулювати на регіональних відмінностях. Адже якщо підходити до нинішніх проблем без зайвої неупередженості і оцінювати ситуацію реально, то скажіть мені, хіба сьогодні є в країні істотні перешкоди для повноцінного використовування у всіх сферах життя російської мови? Хіба є у "Нашої України" якісь заперечення проти створення зони вільної торгівлі з Росією, а у прагматиків з Партії регіонів - проти інтеграції в світову економіку? Їх немає! Є передвиборні гасла, доцільність реалізації яких в нинішньому українському суспільстві дуже сумнівна. Якщо ж є питання, де політики не знаходять бодай тимчасового компромісу - відкладіть їх рішення. Але чесно скажіть про це виборцям.
Тому наш блок закликає обидві партії-переможниці - "Нашу Україну" і Партію регіонів: забудьте на якийсь час про особисті амбіції і подумайте, нарешті, про проблеми простого виборця. Успішним створення коаліції може бути за однієї умови - якщо політики спершу домовляться про загальну мету, а не про розділ портфелів. Ми, в свою чергу, вже ініціювали процес створення широкої демократичної коаліції в Дніпропетровській облраді, де, впевнений, знайдеться місце всім політичним силам, що користуються довірою мешканців Придніпров'я.
- Павло Іванович, після рішення парламенту про відміну недоторканності депутатів місцевих рад в політичних колах знову заговорили про ваше нешвидке повернення на батьківщину...
- Я твердий в своїх намірах повернутися в Україну одразу ж після винесення американським судом остаточного вердикту, і жодні заяви моїх політичних опонентів мене не зупинять. А що стосується депутатської недоторканності, то я ніколи не приховував свою позицію і позицію нашого блоку: ми за скасування депутатської недоторканності як щодо місцевих рад, так членів парламенту. Про це ще минулого року я заявив не кулуарно, а на всю країну в прямому телефонному включенні в передачі Савіка Шустера "Свобода слова". І відмовлятися від своїх слів я не буду. А те, що сьогодні міністр внутрішніх справ Юрій Луценко виказує свої припущення, ніби то я намагаюся сховатися за депутатською недоторканністю, нехай залишається на його совісті. Краще б він уважніше придивився до списків соціалістів на рівні як парламенту, так і місцевих рад. Там є чимало людей, до яких у міністра внутрішніх справ повинні були б з'явитися питання. Моя ж позиція чітка: всі громадяни України повинні бути рівні перед законом. І коли вже депутат представляє інтереси сотень тисяч українських громадян, то він повинен бути для них прикладом законослухняності, а не прикриватися мандатом.
27 квітня 2006
Володимир Воланін
Газета.UA
Володимир Воланін
Газета.UA
